ЗВІТ ДЕПУТАТА МІСЦЕВОЇ РАДИ: ФОРМАЛЬНІСТЬ, КОМУНІКАЦІЯ ЧИ ОЦІНКА ДОВІРИ ВИБОРЦІВ

Питання взаємодії мешканців громади із місцевими депутатами, зокрема заслуховування звітів депутатів, — важлива складова політичної культури, яка, на жаль, в Україні загалом та на місцевому рівні зокрема поки що мало розвинута. Бо ж добре відомо: значна частина виборців навіть не здогадується, хто представляє їх інтереси в округах. А депутати зі свого боку не поспішають на зустрічі з громадою.

Жителі міст рідко знають про свій прямий вплив на представників місцевої влади, не користуються правами та повноваженнями виборців. Хоча саме тут, на місцях, вирішується безліч питань, пов’язаних із повсякденним життям громадян: якість та ціна комунальних послуг, якість доріг, медичне обслуговування, освіта, розподіл землі, робота комунальних підприємств, кадрові питання тощо.

Депутати місцевих рад наділені правом розподіляти бюджетні кошти, забезпечувати соціально-економічний та культурний розвиток громад, сприяти ефективному функціонуванню адміністративно-територіальної одиниці, яку вони представляють. Водночас місцеві обранці мають усвідомлювати свою відповідальність перед громадою.

Про що має бути депутатський звіт?

Загальні питання звітування місцевих депутатів регулює Закон України «Про статус депутатів місцевих рад». Всі інші деталі організації звіту регулює місцева рада, а саме: час, місце, порядок проведення та висвітлення, ухвалення рішень щодо депутатських звітів та їх результатів.

Для звітування депутат місцевої ради не менше ніж за 7 днів має повідомити через місцеві ЗМІ про час та місце проведення заходу. Відповідно до частини другої статті 16 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», звіт депутата місцевої ради повинен містити відомості про діяльність у раді та в її органах, до яких його обрано, а також про роботу у виборчому окрузі, про ухвалені радою та її органами рішення, про хід їх виконання, про особисту участь в обговоренні, ухваленні та організації виконання рішень ради, її органів, а також про виконання доручень виборців свого виборчого округу.

Навіщо Україні місцеві референдуми?

Після скасування у 2012 році Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», в Україні не вщухають розмови про те, що «ось-ось буде ухвалено окремий Закон про місцеві референдуми» як основний інструмент реального народовладдя. Але поки що віз, як кажуть, і нині там.

Трохи з історії референдумів в Україні

Конституційне право громадян на волевиявлення через референдуми і принципові моменти його реалізації закріплені у статтях 38, 69, 70, 72, 73, 74, 92, 106, 138, 143, 155, 156 Конституції України.

3 липня 1991 року, ще до проголошення 24 серпня 1991 року Акту незалежності України, було ухвалено Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (№ 1286-XII).

Відповідно до цього Закону в Україні було проведено два всеукраїнських референдуми. 1 грудня 1991 року перший всеукраїнський референдум підтвердив Акт проголошення незалежності України. А другий відбувся 16 квітня 2000 року, на якому позитивно були вирішені питання скасування депутатської недоторканності, скорочення загальної кількості народних депутатів з 450 до 300 та визнана необхідність формування двопалатного парламенту.

Однак Верховна Рада не спромоглася втілити в життя результати цього референдуму, оскільки вони не влаштовували чинний склад українського парламенту. Тому вони були проігноровані і переведені в статус «консультативних» питань.

Водночас у XXI столітті референдуми проводяться в більшості держав світу. Зокрема в Європі спостерігається тенденція до розширення застосування інституту референдуму. У Швейцарії, яку вважають батьківщиною референдумів, перший акт народовладдя відбувся у 1439 p., a у період з 1848 року  було проведено  більше  500  загальнонаціональних референдумів[1]. На цій території референдум поступово створює унікальну модель консенсусної демократії.