СТАТУТ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ В СУЧАСНІЙ ПРАКТИЦІ

Кожне місто, містечко, селище має власні історичні особливості, традиції, моделі комунікації всередині громади, економічні та соціальні умови. Для урахування цієї специфіки у процесах врядування та місцевого розвитку громади приймають власні статути. Статути територіальних громад сіл, селищ, міст належать до основних актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування.




«Локальною» чи «комунальною конституцією» називають статут через його вищу юридичну силу відносно інших актів локального рівня, які приймаються органами місцевого самоврядування.

ДЛЯ ЧОГО ГРОМАДІ ПОТРІБЕН СТАТУТ?

Міста обласного значення довгий час залишалися без статутів, більшість об’єднаних територіальних громад і досі його не мають. Адже відсутні законодавчі вимоги щодо обов’язковості ухвалення статуту, бракує методичної бази на першому етапі впровадження законодавства про місцеве самоврядування.

Лише трохи більше 20 % громад таким документом врегулювали свої права на здійснення місцевого управління. У багатьох селах, селищах, а то навіть і в містах, ані влада, ані місцева еліта не підіймали і не підіймають питання необхідності розробки Статуту, бо навіть не уявляють, які переваги дає їм такий документ.

До речі, Одеса була одним з останніх обласних центрів України, де в 2011 році ухвалено Статут територіальної громади.

Статут громади має пройти реєстрацію в Мін’юсті, й тільки після цього вважатиметься чинним. Тому, наприклад, місто Житомир має офіційний Статут лише з 2019 року.

«Сухі» теоретичні особливості змісту статуту на практиці мають включати конкретні вимоги: про порядок продажу комунальних приміщень та земель територіальної громади, оформлення кредитних коштів.

Витрачати кошти на тротуари чи утеплення будинків, будувати дитячі садочки чи закуповувати нові тролейбуси та автобуси, брати мільйонні кредити чи продавати комунальне майно та багато інших питань — мають вирішуватися за участі людей. І не лише під час місцевих виборів, а постійно впливати на стан справ у громаді.

На практиці місцева влада зазвичай розпоряджається міським бюджетом, майном територіальної громади на власний розсуд, не запитуючи думки мешканців. Відповідно ніхто не звітує громаді про витрачання цих коштів.

ЗВІТ ДЕПУТАТА МІСЦЕВОЇ РАДИ: ФОРМАЛЬНІСТЬ, КОМУНІКАЦІЯ ЧИ ОЦІНКА ДОВІРИ ВИБОРЦІВ

Питання взаємодії мешканців громади із місцевими депутатами, зокрема заслуховування звітів депутатів, — важлива складова політичної культури, яка, на жаль, в Україні загалом та на місцевому рівні зокрема поки що мало розвинута. Бо ж добре відомо: значна частина виборців навіть не здогадується, хто представляє їх інтереси в округах. А депутати зі свого боку не поспішають на зустрічі з громадою.

Жителі міст рідко знають про свій прямий вплив на представників місцевої влади, не користуються правами та повноваженнями виборців. Хоча саме тут, на місцях, вирішується безліч питань, пов’язаних із повсякденним життям громадян: якість та ціна комунальних послуг, якість доріг, медичне обслуговування, освіта, розподіл землі, робота комунальних підприємств, кадрові питання тощо.

Депутати місцевих рад наділені правом розподіляти бюджетні кошти, забезпечувати соціально-економічний та культурний розвиток громад, сприяти ефективному функціонуванню адміністративно-територіальної одиниці, яку вони представляють. Водночас місцеві обранці мають усвідомлювати свою відповідальність перед громадою.

Про що має бути депутатський звіт?

Загальні питання звітування місцевих депутатів регулює Закон України «Про статус депутатів місцевих рад». Всі інші деталі організації звіту регулює місцева рада, а саме: час, місце, порядок проведення та висвітлення, ухвалення рішень щодо депутатських звітів та їх результатів.

Для звітування депутат місцевої ради не менше ніж за 7 днів має повідомити через місцеві ЗМІ про час та місце проведення заходу. Відповідно до частини другої статті 16 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», звіт депутата місцевої ради повинен містити відомості про діяльність у раді та в її органах, до яких його обрано, а також про роботу у виборчому окрузі, про ухвалені радою та її органами рішення, про хід їх виконання, про особисту участь в обговоренні, ухваленні та організації виконання рішень ради, її органів, а також про виконання доручень виборців свого виборчого округу.

Навіщо Україні місцеві референдуми?

Після скасування у 2012 році Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», в Україні не вщухають розмови про те, що «ось-ось буде ухвалено окремий Закон про місцеві референдуми» як основний інструмент реального народовладдя. Але поки що віз, як кажуть, і нині там.

Трохи з історії референдумів в Україні

Конституційне право громадян на волевиявлення через референдуми і принципові моменти його реалізації закріплені у статтях 38, 69, 70, 72, 73, 74, 92, 106, 138, 143, 155, 156 Конституції України.

3 липня 1991 року, ще до проголошення 24 серпня 1991 року Акту незалежності України, було ухвалено Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (№ 1286-XII).

Відповідно до цього Закону в Україні було проведено два всеукраїнських референдуми. 1 грудня 1991 року перший всеукраїнський референдум підтвердив Акт проголошення незалежності України. А другий відбувся 16 квітня 2000 року, на якому позитивно були вирішені питання скасування депутатської недоторканності, скорочення загальної кількості народних депутатів з 450 до 300 та визнана необхідність формування двопалатного парламенту.

Однак Верховна Рада не спромоглася втілити в життя результати цього референдуму, оскільки вони не влаштовували чинний склад українського парламенту. Тому вони були проігноровані і переведені в статус «консультативних» питань.

Водночас у XXI столітті референдуми проводяться в більшості держав світу. Зокрема в Європі спостерігається тенденція до розширення застосування інституту референдуму. У Швейцарії, яку вважають батьківщиною референдумів, перший акт народовладдя відбувся у 1439 p., a у період з 1848 року  було проведено  більше  500  загальнонаціональних референдумів[1]. На цій території референдум поступово створює унікальну модель консенсусної демократії.

Інформація про щорічне засідання Одеського Інституту Соціальних Технологій

2020 рік – 20-ий для Одеського Інституту Соціальних Технологій.
На черговому щорічному зібранні учасники згадували етапи створення організації та говорили про її

• науково-педагогічну діяльність;
• експертну роботу членів організації;
• співпрацю з іншими громадськими організаціями та утвореннями.

Загальні збори ОІСТ-25.01.2020 р.

Партнерські відносини з Громадською мережею публічного права та адміністрації UPLAN – серед найвагоміших досягнень Одеського Інституту соціальних технологій за останні роки.

Експерти мережі – Євгенія Абрамова, Алла Орлова, Оксана Дуліна, Сергій Саханенко, комунікаційний менеджер Ольга Нагорнюк підвели підсумки своєї роботи за минулий рік.
«Третє десятиліття Інституту має стати плідним та ефективним, невирішених у суспільстві проблем – не перерахувати», – каже його директор та регіональний координатор мережі UPLAN Андрій Крупник.
Він додає, що спільною науковою діяльністю, аналітичною роботою, практичними заняттями врешті вдасться якщо не вирішити їх остаточно, то намагатися зрушити.
Інформація про діяльність Одеського Інституту Соціальних Технологій у 2019 році

Агломерація як єдиний життєвий простір: час посилювати співпрацю

В експертному середовищі декілька років активно обговорюється ідея законодавчого закріплення агломерацій в Україні. 

ЩО ТАКЕ АГЛОМЕРАЦІЯ?

Агломерація визначається як форма співробітництва великого міста з селами, які знаходяться у приміській зоні.

Сам термін вперше використав у 1973 році французький географ М. Руже, згідно з думкою якого, агломерація виникає тоді, коли активна діяльність міста виходить за межі адміністративних кордонів, поширюючись на сусідні населені пункти.

Економічний зміст процесу становить концентрація виробничих сил і широкий вибір різноманітних ресурсів (кваліфікованих людських, наукових, інвестиційних, інформаційних), що дозволяє забезпечити вищий рівень ефективності та конкурентоспроможності цього територіального утворення.

Особливу увагу фахівці акцентують на тому, що при створенні агломерації ідеться не про поглинання, а про рівноправне партнерство громад. Утворення та функціонування агломерації відбувається там, де є природна потреба у співпраці її суб’єктів між собою.